пл. сен. Бо­гус­ла­ва Гри­нів 

До 60-літ­тя Львівсь­ко­го псев­до­со­бо­ру 

«Сві­тиль­ни­ком іс­ти­ни» наз­вав д-р Пав­ло Се­ни­ця свою 3-том­ну пра­цю з іс­то­рії Бо­гос­ловсь­кої Ака­де­міїу Льво­ві в ро­ках 1926 — 1939 —  1944. Ві­до­мо, що са­ме цей ви­щий нав­чаль­ний зак­лад був куз­нею «зо­ло­тих» бо­гос­ловсь­ких кад­рів — свя­ще­ни­ків Гре­ко-ка­то­лиць­кої Цер­кви. Зас­нов­ни­ком Ду­хов­ної се­мі­на­рії та іні­ці­я­то­ром її ре­ор­га­ні­за­ції в Ака­де­мію був наш ве­ли­кий пас­тир — мит­ро­по­лит Ан­дрей Шеп­тиць­кий. Здій­снив за­дум мит­ро­по­ли­та о. про­фе­сор Йо­сиф Слі­пий; він і був всі ро­ки нез­мін­ним рек­то­ром цьо­го «сві­тиль­ни­ка іс­ти­ни».

Про Пласт в Ака­де­мії діз­на­є­мо­ся зі спо­ми­нів о. Іва­на Гри­ньо­ха, вмі­ще­них в 3 то­мі вже зга­да­ної кни­ги (ст. 429-444)*. Гри­ньох став сту­ден­том во­се­ни 1923 р., ма­ю­чи за со­бою 6-літ­нє юнаць­ке плас­ту­ван­ня (про­від­ник гур­тка, ви­хов­ник но­ва­ків, ку­рін­ний 43 ку­ре­ня ім. кн. Оле­га Ві­що­го і 7 ку­ре­ня ім. кн. Ле­ва, ко­ли ці ку­ре­ні об­'єд­на­ли­ся). В то­му ча­сі ор­га­ні­за­цій­но і ідей­но Плас­том ке­ру­вав проф. Се­ве­рин Ле­виць­кий, який очо­лю­вав Вер­хов­ну Плас­то­ву Ко­ман­ду, він доб­ре знав Гри­ньо­ха як ду­же ді­є­во­го плас­ту­на. Май­же по­ло­ви­на се­мі­на­рис­тів бу­ла в гім­на­зій­ні ро­ки плас­ту­на­ми юна­ка­ми, то­му пос­та­ло пи­тан­ня про ор­га­ні­зу­ван­ня їх в один стар­шоп­лас­тунсь­кий ку­рінь. Проф. Се­ве­рин Ле­виць­кий був при­хиль­ни­ком ство­рен­ня ку­ре­ня при се­мі­на­рії, і по­ру­чив Іва­но­ві Гри­ньо­ху здій­сни­ти всі не­об­хід­ні ор­га­ні­за­цій­ні за­хо­ди,а най­важ­ли­ві­ше — одер­жа­ти на це зго­ду о. рек­то­ра. Нез­ва­жа­ю­чи на те, що і мит­ро­по­лит Ан­дрей Шеп­тиць­кий, і рек­тор Йо­сиф Слі­пий ви­яв­ля­ли до сту­ден­тів-плас­ту­нів ве­ли­ку при­хиль­ність, від­зна­ча­ю­чи твор­чі еле­мен­ти ви­хо­ван­ня, дис­цип­лі­но­ва­ність, пов­ну від­мо­ву від ку­рін­ня та ал­ко­го­лю, зго­ду на ор­га­ні­за­цію ок­ре­мо­го стар­шоп­лас­тунсь­ко­го ку­ре­ня не да­ли. Ма­буть, пла­ну­ю­чи ство­рен­ня Бо­гос­ловсь­кої Ака­де­мії на ба­зі се­мі­на­рії, хо­ті­ли за­по­біг­ти будь-яким за­ки­дам зі сто­ро­ни поль­ської вла­ди.

Во­се­ни 1929 р., піс­ля бе­зус­піш­них спроб діс­та­ти апор­ба­ту о. рек­то­ра, плас­ту­ни се­мі­на­рії в по­ро­зу­мін­ні з проф. Се­ве­ри­ном Ле­виць­ким ор­га­ні­зу­ва­ли «та­єм­ний» стар­шоп­лас­тунсь­кий ку­рінь ім. Свя­то­го Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го. «Та­єм­ни­цею» ку­рінь був тіль­ки від о. рек­то­ра та сту­ден­тів неп­лас­ту­нів.

Ку­рінь на­ра­хо­ву­вав близь­ко 50 плас­ту­нів бо­гос­ло­вів, ор­га­ні­зо­ва­них в шес­ти гур­тках по 7–8 чле­нів; схо­ди­ни, як пра­ви­ло, від­бу­ва­ли­ся в не­ді­лі та свя­та в пе­ре­до­бід­ню по­ру. Ку­рін­ну ко­ман­ду очо­лю­вав Іван Гри­ньох, зас­туп­ни­ком був Іван Шу­лим, пи­са­рем — Соф­рон Ку­лі­да, скар­бни­ком і хро­ні­ка­рем — Яків Бо­ро­вик. Піс­ля ба­га­то­мі­сяч­ної пра­ці бу­ло про­ве­де­но зап­ри­ся­жен­ня но­вих плас­ту­нів. Від­бу­ла­ся ця вро­чис­та по­дія пі­зньої осе­ні 1929 р. в лі­сі «По­гу­лян­ка», в час, від­ве­де­ний сту­ден­там на обов­'яз­ко­ві кіль­ка­го­дин­ні про­хо­ди; за прог­ра­мою — від­чи­тан­ня на­ка­зу-при­ві­тан­ня Вер­хов­ної Плас­то­вої Ко­ман­ди проф. Се­ве­ри­на Ле­виць­ко­го, сло­во ку­рін­но­го І. Гри­ньо­ха, зап­ри­ся­жен­ня плас­ту­нів та на за­кін­чен­ня спів на­ці­о­наль­но­го та плас­то­во­го гім­нів. З ві­до­мих при­чин учас­ни­ки Ку­рін­ної Ра­ди бу­ли вдяг­не­ні не в плас­то­ві од­нос­трої, а в під­ряс­ни­ки, за­те нас­трій у всіх був під­не­се­но свят­ко­вим, ра­діс­ним.

Чле­ни ку­ре­ня мрі­я­ли здій­сни­ти плас­то­ву ман­дрів­ку на взір ман­дрів­них та­бо­рів «Чор­но­мор­ців» та «Лі­со­вих чор­тів». Ви­рі­ши­ли ман­дру­ва­ти по Во­ли­ні, де, як ві­до­мо, поль­ська вла­да про­ва­ди­ла ок­ре­му під­ступ­ну по­лі­ти­ку на на­ці­о­наль­но­му і цер­ков­но­му по­лі. Че­рез та­ку по­лі­ти­ку так зва­ний «Со­каль­ський кор­дон» ді­лив жи­вий ор­га­нізм од­но­го ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду на дві час­ти­ни.

Се­мі­на­рис­ти ви­рі­ши­ли ман­дру­ва­ти в плас­то­вих од­нос­тро­ях включ­но з дав­ні­ми ка­пе­лю­ха­ми і де­монс­тру­ва­ти, що во­ни сту­ден­ти Ду­хов­ної Се­мі­на­рії, ді­ти Ук­ра­їнсь­кої Ка­то­лиць­кої Цер­кви. Цей за­дум при­ві­та­ли і мит­ро­по­лит Ан­дрей, і о. рек­тор Йо­сип Слі­пий; во­ни на­віть да­ли своє бла­гос­ло­вен­ня. А ще мит­ро­по­лит повчав плас­ту­нів, що пра­вос­лав­ні цер­кви — це хрис­ти­янсь­кі свя­ти­ні, та про­сив по­ма­га­ти дя­кам та вір­ним в цер­ков­но­му спі­ві, вис­лу­хо­ву­ю­чи Св. Лі­тур­гію в не­ді­лі і свя­та.

До ман­дрів­но­го та­бо­ру зго­ло­си­ло­ся 20 плас­ту­нів, і в лип­ні 1930 р. з се­ла Пав­ло­ва бі­ля Ра­де­хо­ва во­ни ви­ру­ши­ли в до­ро­гу, вик­лю­ча­ю­чи ко­рис­ту­ван­ня будь-яким тран­спор­том, за­те не вик­лю­ча­ю­чи мож­ли­вос­ти в обід­ню і ве­чір­ню по­ру ско­рис­та­ти­ся з гос­тин­нос­ти ук­ра­їнсь­ких па­ро­хів.

Прой­ді­мо­ся і ми ра­зом з плас­ту­на­ми-се­мі­на­рис­та­ми слав­ни­ми іс­то­рич­ни­ми міс­ця­ми Во­ли­ні.

Пер­шим бу­ло по­ле під Бе­рес­теч­ком, де в 1651 р. від­бу­ва­ли­ся бої ук­ра­їнсь­ко­го ко­зац­тва під про­во­дом геть­ма­на Бог­да­на Хмель­ниць­ко­го з поль­ським війсь­ком. По­бу­ва­ли плас­ту­ни і в цер­кві св. Ми­ко­лая та му­зеї, в яко­му збе­рі­га­ло­ся без­ліч че­ре­пів і кос­тей по­лег­лих ко­за­ків. Від­ві­да­ли ще гос­тин­ний дім о. Та­бінсь­ко­го, ко­ли­шньо­го рек­то­ра Пра­вос­лав­ної Ду­хов­ної Се­мі­на­рії в Крем­'ян­ці; він час­то бу­вав у мит­ро­по­ли­та Ан­дрея, піз­ні­ше слу­жив у Пре­об­ра­женсь­кій цер­кві у Льво­ві і був про­фе­со­ром лі­тур­гі­ки в Бо­гос­ловсь­кій Ака­де­мії.

До По­ча­є­ва ман­дрів­ни­ки при­бу­ли 11 лип­ня, в пе­ред­день праз­ни­ка свв. Ап. Пет­ра і Пав­ла. Лав­ру во­ни при­ві­та­ли піс­нею про По­ча­ївсь­ку Бо­жу Ма­тір. Мо­лит­ва до неї чу­дом вря­ту­ва­ла мо­нас­тир від руй­ну­ван­ня тур­ка­ми. При­ту­лок-ніч­ліг і піс­ний харч знай­шли плас­ту­ни в мо­нас­ти­рі. Ра­зом з чис­лен­ни­ми про­ча­на­ми мо­ли­лись і спі­ва­ли в Свя­то­ус­пенсь­ко­му со­бо­рі та пок­ло­ни­лись мо­щам пре­по­доб­но­го Йо­ва. А ще в По­ча­є­ві во­ни зус­трі­ли плас­ту­нів, які, на жаль, по­па­ли під вплив ко­му­ніс­тич­ної про­па­ґан­ди.

Лі­со­ви­ми до­ро­га­ми по ма­льов­ни­чих го­рах плас­ту­ни діб­ра­ли­ся до Крем­'ян­ця. З ці­ка­віс­тю ог­ля­ну­ли іс­то­ри­ко-ар­хі­тек­тур­ні пам­’ят­ки — ру­ї­ни зам­ку (ХІІ-ХІV ст.), Ми­ко­ла­ївсь­кий со­бор та бу­дин­ки куль­тур­но-ос­віт­ніх ус­та­нов, але не мог­ли поз­бу­ти­ся сум­но­го вра­жен­ня від то­го, що це гар­не міс­то ста­ло твер­ди­нею поль­ськос­ти на Во­ли­ні.

Ман­дру­ю­чи, се­мі­на­рис­ти ці­ка­ви­ли­ся весь час цер­ква­ми, зок­ре­ма ти­ми, де бо­гос­лу­жін­ня ве­ло­ся ук­ра­їнсь­кою мо­вою. Та­ку цер­ков­цю св. Ми­хай­ла від­най­шли во­ни на пе­ред­міс­ті Дуб­на, в ній нас­то­я­те­лем був сві­до­мий ук­ра­ї­нець. В роз­мо­вах з ним з'я­су­ва­ло­ся, що на Во­ли­ні Пра­вос­лав­на Цер­ква і біль­шість її ду­хо­венс­тва за­ли­ши­лись та­ки­ми, яки­ми бу­ли за царсь­ких ча­сів — об­мос­ков­ле­ни­ми.

Ог­ля­нув­ши в Дуб­ні ру­ї­ни зам­ку кня­зів Ос­трозь­ких, плас­ту­ни по­да­ли­ся на пів­ніч­ний схід до Луць­ка. Там по­бу­ва­ли на се­ре­дньо­віч­ній обо­рон­ній спо­ру­ді — зам­ку Лю­бар­та. По­тім зай­шли до нас­то­я­те­ля па­ро­хії Воз­дви­жен­ня Чес­но­го Хрес­та, о. про­то­є­рея Пав­ла Па­щевсь­ко­го, і бу­ли при­єм­но вра­же­ні — це був справ­жній ук­ра­їнсь­кий пра­вос­лав­ний свя­ще­ник. Най­цін­ні­шою пам­'ят­кою сво­го жит­тя о. Па­щевсь­кий вва­жав За­ліз­ний Хрест, яким був на­го­род­же­ний за участь у Зи­мо­во­му по­хо­ді, і збе­рі­гав йо­го на прес­то­лі бі­ля Єван­ге­лія.

Ос­тан­нім міс­том плас­то­вої ман­дрів­ки був кня­жий Во­ло­ди­мир-Во­линсь­кий з зем­ля­ни­ми ва­ла­ми (Х-ХІV ст.) та ве­лич­ним Ус­пенсь­ким со­бо­ром (ХІІ ст.).

Не­за­бут­ні спо­ми­ни за­ли­ши­ли ман­дрів­ни­кам дні, про­ве­де­ні на ху­то­рі д-ра Ар­се­на Річинського, плас­ту­на, го­лов­но­го світсь­ко­го про­мо­то­ра ук­ра­ї­ні­за­ції пра­вос­лав­ної Церкви. Там на ху­тір бу­ло скли­ка­но всіх плас­ту­нів Во­ло­ди­ми­ра-Во­линсь­ко­го, за­па­ла­ла ват­ра, спа­лах­нув во­гонь і від­кри­ли­ся сер­ця. В цей час по­си­па­лись про­мо­ви; бра­та­ли­ся га­ли­ча­ни й во­ли­ня­ки, пра­вос­лав­ні й ка­то­ли­ки, ла­мав­ся «Со­каль­ський кор­дон», з'яв­ляв­ся об­раз од­но­го ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду.

В пер­ших днях сер­пня в м. Со­ка­лі за­кін­чи­ла­ся ман­дрів­ка, де­ко­му з учас­ни­ків бу­ло звід­ти зруч­ні­ше до­ї­ха­ти до­до­му.

о. Іван Гри­ньох так за­кін­чує свої спо­ми­ни: «Во­се­ни цьо­го ж 1930 ро­ку пе­рес­тав іс­ну­ва­ти в Бо­гос­ловсь­кій Ака­де­мії плас­то­вий ку­рінь. Не пе­рес­та­ли іс­ну­ва­ти ук­ра­їнсь­кі плас­ту­ни».

P. S. Мо­же, знай­дуть­ся охо­чі пов­то­ри­ти ман­дрів­ку, здій­сне­ну ко­лись плас­ту­на­ми Богословсь­кої Ака­де­мії…

Зі спо­га­дів Се­ве­ри­на Ле­виць­ко­го:
Ос­тан­нім пра­виль­но за­ре­єс­тро­ва­ним у 1930 ро­ці ку­ре­нем УУСП був 25 ку­рінь УУСП ім. св. Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, скла­де­ний зі сту­ден­тів гре­ко-ка­то­лиць­кої Бо­гос­ловсь­кої Ака­де­мії у Льво­ві, що на­мі­тив со­бі план ак­ти­ві­зу­ва­ти зго­дом ко­лиш­ніх плас­ту­нів з-по­між ук­ра­їнсь­ко­го мо­ло­до­го гре­ко-ка­то­лиць­ко­го свя­щенс­тва… кіль­кіс­тю 50 стар­ших плас­ту­нів.

Дже­ре­ла:

Се­ни­ця Пав­ло. Сві­тиль­ник іс­ти­ни: дже­ре­ла до іс­то­рії Ук­ра­їнсь­кої Ка­то­лиць­кої Бо­гос­ловсь­кої Ака­де­мії у Льво­ві(1928-1929-1944), час­ти­ни пер­ша-тре­тя, ви­дан­ня Ук­ра­їнсь­ко­го Ка­то­лиць­ко­го Уні­вер­си­те­ту ім. св. Кли­мен­та Па­пи, То­рон­то-Чі­ка­ґо, 1983

Ле­виць­кий Се­ве­рин. Ук­ра­їнсь­кий Плас­то­вий Улад в ро­ках 1911–1945 у спо­га­дах ав­то­ра (При­чин­ки до іс­то­рії Плас­ту).— Мюн­хен: Мо­ло­де жит­тя,— 1967.