Накреслений шлях низки синтез вказує на нашу тугу за гармонією, на змагання до ідеалу врівноважености, вирівняности, симетрії й пропорції. Щось з подиху клясичної антики скривається в цім ідеалі.
Знаю, — медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі — весна.
О, моя степова Елладо,
Ти й тепер антично ясна! —
говорить Маланюк про ту нашу спорідненість з гелленським світом, яка йому здається прокльоном і благословенням одночасно.
Кальокаґатія находиться в центрі цього світогляду; незрівнянна апотеоза Краси й Добра. Це є те, що ми назвали вгорі синтезою царства сили й царства духа. Це є одночасно культ тіла і культ душі. Це є афірмація й любов життя, але є теж рішеність на смерть, як цього треба. Це є охота жити для краси і готовість вмирати для добра. Це є потреба служити батьківщині кожним віддихом, кожним успіхом і усміхом і це є імператив: грізний час наступу ворожої навали вміти зложити життя в дані, гідно й велично!
Річ природна, що в різні часи кальокаґатія мала різні інтерпретації й різні люди різні моменти підкреслювали. Ми мусимо бути свідомі, що гармонія мусить мати теж свої границі Але в основному саме цей світогляд не тільки близький українській духовості, але теж і плодючий в наслідки, якщо лише гармонії не схочемо утотожнювати зі спокоєм. Без сумніву, динамізм нераз порушує закони совершенної гармонії, але не йде про строге й сухе перестерігання гармонії на кожнім кроці, тільки йде про гармонію, як ідеал, до якого змагаємо.
Цей світогляд кальокаґатії, близький для «степової Еллади«, зокрема близький для пластуна, якому не чужа любов бронзового тіла. А постійна аполлонська душевна погода пробивається з нашого наказу: вміти усміхатися в найтяжчих життєвих хвилинах. Цей Ідеал вічного оптимізму веде послідовно до панування над собою, до зрівноважування важких життєвих обставин силою духа. Звідти бажання гарту, звідти почуття щастя в зустрічі з перепонами, труднощами, хуртовиною в прямім і переноснім значенні. Тому не лякаємося боротьби, а навпаки шукаємо її іноді, як своєрідної вправи. Бо ж боротьба дає нам гарт, а перемога — іноді перемога над собою, радість, усміх. Цього гарту шукаємо скрізь — у спорті, в мандрівці, у грі, — шукаємо й виплекуємо в малім, щоб потім зуміти пристосувати в великім. Бо наше шукання пригод це не авантюрництво, а тільки вправа. Вправа, яка іноді дозволяє нам, якщо вжити окреслення німецької приповідки »aus der Not Tugend machen«. І тому не лякаємося того, що другим видається трагедією, а стараємося примусове положення використати як найкраще для нашої остаточної мети.
Так засадничо виглядає наш ідеал, Ідеал нового покоління. Він має понадчасове і понадпростірне значення, але він може вам стати в пригоді й сьогодні, тобто у нашім виході з батьківщини, який не має прикладу в історії. Бо і тепер не вільно нам ні кволо рук заложити, ні розпачати. Ні! Наше сьогоднішнє положення — це теж своєрідна вправа.
Др. Володимир Янів, ЛЧ/ Матеріали пластового Конгресу 1948. Записки українського пластуна ч. 16. Пластове видавництво „Молоде Життя”, Авгсбург, 1948. 19 с.
